Rai Mykhailo

(Українська) Щоденник окупації Михайла Рая. 11 листопада. Визволення

П’ятий день у місті були перебої з електрикою, водою та зв’язком. Ми до ладу не розуміли, що відбувається навколо. З різних джерел надходила суперечлива інформація. Всі були зайняті порятунком заморожених у переможених холодильниках продуктів. Про машини з українськими прапорами у місті мені сказали у магазині, куди я зайшов купити їжу. Як і у багатьох інших херсонців, моя психіка відмовлялася вірити у те, що відбувається. Була висока ймовірність провокацій російських військових, які переодяглися у форму ЗСУ, про це попереджали українські ЗМІ. Я з самого початку окупації вірив, що Херсон буде звільнений, але не очікував, що це може статися так раптово і так тихо. Що не буде артилерійських обстрілів та вуличних боїв, якими залякували городян російські військові. Порадившись, ми з дружиною вирішили поїхати до центру міста, щоб побачити все на власні очі. Обережно та невпевнено люди збиралися на центральній площі, яка має символічну назву «Площа Свободи». До нашої появи український прапор уже майорів не лише на постаменті, де колись стояв Ленін, а й над будівлею міської адміністрації. Проросійські плакати, що місяцями ображали гідність, до цього часу вже були грубо зірвані та спалені. Ми бачили, як вони догоряли на тротуарі, перетворюючись на символічний попіл. Обережними були не лише городяни, а й бійці ЗСУ, які заїхали до міста на легкових машинах для розвідки. Вони виглядали явно втомленими та напруженими. Схоже, вони теж не могли повірити, що російських військових тут вже немає і напружено вдивлялися в натовп, очікуючи побачити там переодягнених солдатів. Я назавжди запам’ятаю символічну сцену на майдані. Один із військових ЗСУ заліз на дах позашляховика, на якому приїхав до міста, щоб зняти з висоти натовп вдячних херсонців. Вони ж бачили його на тлі кінотеатру з величезним написом «Україна» та дружно кричали «Херсон – це Україна!».

Я все ще не вірив до кінця, що Херсон під контролем ЗСУ, але це було не останнє випробування для моєї нервової системи. Мені ще належало усвідомити, що в місті, яке раніше здавалося вимерлим, залишилося так багато жителів. Схоже, що всі вони разом вийшли із прапорами на дороги та площі, щоб зустріти українських солдатів. Машини святково сигналили перехожим із українською символікою, серед них було багато дітей. Напевно, найбільший натовп стояв на перехресті вулиць Івана Богуна та Кирила та Мефодія. Із чотирьох смуг дорожнього полотна було складно проїхати навіть однією. Люди стояли посеред дороги, розмахуючи прапорами, а коли з’являлися машини з українськими військовими, обступали їх з усіх боків, щоб обійнятися та подякувати їм.

Ми не приховували своїх почуттів, були квіти та сльози на очах, хтось навіть ставав навколішки посеред дороги. Все це дуже нагадувало святкування перемоги збірної у Чемпіонаті Світу з Футболу, ось тільки байдужих до неї практично не було. На цьому фоні відсутність електрики, тепла, води та зв’язку не могли затьмарити щастя городян, які вперше за довгий час відчули себе вільними. За понад вісім місяців ми відчували себе по-різному. Були моменти, коли долали сумніви, бував і розпач та апатія. Але, як дуже добре висловився Рільке: “Просто продовжуй йти, ніяке почуття не буде останнім”.

Опинившись вдома і згадуючи події свого довоєнного мирного життя, я раптово для себе усвідомив, що багато років у повсякденних рішеннях я вибирав тікати, зраджувати та будувати паркани. Насамперед від себе самого. То що це було? Місто вільне, ми перемогли ворога, але щоб зробити це, нам довелося звільнити свій внутрішній Херсон від загарбників, які окупували його так давно, що ніхто вже й не пам’ятає. Які ховалися в ньому непомітно для городян, впроваджуючись у всі органи влади та впливали на всі їх рішення. Тому що ті, хто вирішив залишитися тут і стояти за свободу до кінця, насамперед боролися зі своїм власним страхом, невидимим союзником усіх диктаторів і ядерних вождів. Це пройдене випробування – зцілення душі, тріумф віри. Доказ того, що є сила набагато могутніша за грубу фізичну. Це перемога загальнолюдських цінностей та найкращих його якостей над тиранією страху, перемога духовного над матеріальним. Здобути її – найвище благо для людини!